22 жовтня. В цей день столиця нашої держави перетворилась на об’єднавчий центр національної пам’яті, консолідації всього українського народу. Представники «Школи Лідерів» також долучились до акції «Засвіти свічку» на вшанування дня голодомору 1932-1933 років, яка проводились по всій Україні. Вони стали неодмінною ланкою ланцюга пам’яті з Івано-Франківська.
Столиця нас зустріла засніженими вулицями і пронизливим вітром. Наче повернула в холодну реальність голодного 1933-го. Неодмінною складовою нашого строю була національна вишиванка. Вона й підтримувала дух, гріла серця, поєднувала з усіма громадянами України.
Сніг з дощем падав на голови, пронизливий вітер продував обличчя, слякоть, болото під ногами…Та це не спинило тих, хто прагне змін, хто кожного дня задається питанням: «Якщо не я, то хто?». Хто береже у пам’яті історію свого народу, той розуміє, що як без кореня немає рослини, так і без минулого немає майбутнього. 
…Площа навколо збудованого за два місяці меморіалу пам’яті жертв голодомору в Україні. Припорошену інеєм землю вкривають сотні вогнів. Це душі тих загублених, невинно убієнних душ. Дані, цифри, згадки, факти мільйонних смертей. Вони розносяться чорним криком по всій Україні. Голоси ведучих то стихають, то посилюються. Карбується у серці біль та відчуття безпорадності. Безпорадності через те, що ніхто не зміг тоді допомогти діточкам, що просили окраєць хлібчика. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля звично обертається. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами й надіями, ми, єдині спадкоємці всього, що було.
Спогади, спогади, спогади…Їх у чорну страшну книгу зібрали з уст очевидців з усіх куточків України. Стоїть в скорботі Мати-Україна, біля могил своїх дітей, стоїть і возносить до неба свою молитву-волання: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні…». Сьогодні, бо завтра може бути пізно...
Херсонщина, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Київщина, Полтавщина, Харківщина…Кожній українській сім’ї з сільськими коренями є що пригадати й через 75 років. Адже для багатьох із нас голод став чорною сторінкою сімейної історії.
Прах мільйонів стукає в наші серця. Їх ніхто не судив – ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників, нащадків. І довічних боржників….
Стоїш із свічечкою у руках, наче з благодатним вогнем, бачиш, скільки людей зі всіх областей України, і починаєш усвідомлювати почуття власної гідності свого народу, невід’ємність зв’язку із кожним його членом, будь то на Заході, Сході, Півдні, Півночі чи в Центрі. Ти – частина української, живої нації, що має свою історію, звичаї, традиції, творить свою культуру і береже пам’ять предків задля майбутнього.
...До слова запрошується Президент України Віктор Ющенко. Він дякує світовій громадськості за підтримку і визнання акту геноциду, водночас висловлює свою гіркоту жалю, що не всі нації пройнялися розумінням трагедії не тільки українського, але й того ж таки російського, білоруського, казахського народів. Адже населення Кубані – частина РРФСР – на три чверті складалося з українців, і, як відомо, з січня 1933-го селянам України і Кубані заборонявся виїзд до сусідніх областей Росії і Білорусі «в пошуках хліба». 
Нині річ про те, що класифікація Голодомору 1932-1933рр. як геноциду пов’язана з питанням відповідальності за вчинення цього страхітливого злочину. З правової точки зору, така відповідальність лягає на СРСР як «партійну державу», яка брала участь в організації і здійсненні злочину від їх етнічної належності. Однак парадокс: Україна не виступає ні проти вшанування пам’яті жертв сталінського режиму в колишньому СРСР, ні проти засудження злочинів сталінізму. А насправді наругою над пам’яттю жертв злочинів комуністичного режиму є не позиція України, а невизнання, заперечення керманича цього режиму в Росії…
Та це вже питання ментальності – тема не мого дослідження.
Повертаючись, у світлі сотен тисяч запалених повсюду свічок і свічечок, в голову прийшла якась дивна думка: чи витримали б ми, сучасна генерація, ті історичні випробування? Чи змогли б ми триматись до останнього так, як це робили сотні, тисячі, мільйони?..
  Тож пом’янімо, хоч сьогодні, з непростимим запізненням у кілька десятиліть, тих великомучеників нашої нелегкої історії – українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.